29/01/2020
Гальошка та й Гальошка: чого не Галька, чи Галина – не знаю. А на «Галя» – то вона, взагалі, й не відізвалася б, мабуть. Бо Галя – та, що «несе воду…, а за нею Йванко»: така струнка, чорноброва, висока, не інакше. Наша ж Гальошка – руда, в ластовинні, безброва. Ото тільки що висока – так кремезна ж, плечі коромислом, і крок – чоловічий, розмашистий та вічні ризаки розміру не менш, як сорок другого, підкочені вгорі.
Гальошку видно було здалеку, але я її не боялася зовсім – як інші діти, бо «вона безобидна»: так казала «моя» бабуся Марія Свистунка, а я їй вірила. Гальошку тішило те, що я її не боюся, не обходжу попід дворами, то вона ще з «повороту на ту вулицю» починала голосно реготати мені назустріч. Сміх той був – хоч і чув його вже всоте – моторошний, лункий і завжди недоречний, як і сама Гальошка. А де дінешся. Як і всім у дитинстві, я всміхалася їй назустріч, а вона реготала ще дужче, аж наче захлинаючись, і щось іще пробувала казати. Виходило це все у неї погано, вірніше – майже зовсім не виходило: бубоніла, махала руками, реготала, показувала на «сєтку» з хлібом в моїх руках: мовляв, з магазину йдеш? Я вдавала, що не розумію і мерщій питала: «Вам хліба?». Гальошці було за тридцять, мені років вісім – і я називала її на Ви, як всіх старших у селі: її, мабуть, більш ніхто на Ви й не кликав. Спроба щось дати Гальошці закінчувалась завжди однаково: вона починала шалено вертіти головою з боку в бік – мовляв, ні-ні, не треба! При цьому гойкала грубим голосом, морщила лоба, переходила на лемент. Тоді у відчаї махала рукою і з повними очима сліз швидко йшла геть, ніби тікала – ще ширшими, ніж зазвичай, кроками. Я була мала, не знала, як мені перебути неминучу Гальошчину компанію, і тому єдиним відомим мені способом відчепитися від неї, зловживала… А стрічала я її частенько: мій похід «у лавку» по хліб співпадав за часом з її поверненням з колгоспного телятника. Там Гальошка помагала жінкам розносити силос по жолобках, чистити гній, поїти телят «обратом». Просто так, по своїй волі. А ще – збирала кізяки на колгоспній конюшні: людям мазати хати, курники, сараї.
За роботу Гальошчину шматок сала, чи півпаляниці домашньої, або молока, чи олії несли у двір її бабі – Олянці: сивій, маленькій, замученій роботою, мовчазній і вічно зайнятій. Вона мовчки брала – без ніяких там «спасибі» та інших реверансів. І ставала далі до роботи. Село було ніби за стіною від них з Гальошкою – дівку хоч і не ображали відкрито, але й не жаліли, як безногого Петра Вергуна, чи Соньку Барбалючку, що з дитинства їздила на колясці «з ричагами і колесом спереду». Я не розуміла, чому: Гальошка ж не пила, як дід Вергун, не була такою вредною, як Барбалючка. А що було не так з моїми добрими, хорошими, щирими односельцями – допитатися мені малій не доходило, та й не заведено було.
Олянка померла якогось року навесні. Гальошку колгосп відправив у «стардом» в нашому районі – кілометрів за двадцять від мого села, натомість забрав бабину Олянчину хату – за утримання онуки. Гальошка разів скільки тікала зі стардому, звідти повідомляли на нашу сільраду. Мої бабусі сусідки охкали, дізнавшись таку новину («додому хоче, то й тікає») – її знаходили десь у степу, зовсім в іншому напрямку від нашого села, грязну, обідрану, повертали назад в «стардом». І «в скорості» – як казали у нас в селі, Гальошка померла.
Село забрало хоронити покійницю:
– До баби й до матері вертається, – перешіптувалися сусідські бабусі.
– А хіба в Гальошки і мати була? – почувши таке, причепилася я до сусідки-бабусі Марії Свистунки, яка була мені рідною і близькою.
– У всіх, дитино, мати є, – тихо відповіла бабуся Марія й примовкла: мовляв, не чіпляйся.
Через роки тато розказав мені, що матір Гальошчину – Катерину, село буквально зацькувало, коли зразу після війни повернулася з робіт у Німеччині з маленькою дитиною. Катерина була, казав тато – гарна, чорнява, невисока і метка. А до війни – й весела. Не могли пробачити, що «нагуляла від німця» – дорікали, що «того воно таке й несправне в тебе, що народила від фашиста, від убивці, гріха набралася». Одного разу допекли її так, що Катрю знайшли на ранок у петлі. Гальошку ростила Олянка сама, на свою дванадцятирубльову пенсію.
І тільки найближчі з Олянчиної рідні знали, що таки й справді, від німця Катря народила, від фашиста, який зґвалтував її, невільницю з України. Та що докажеш тим, хто осліп від ненависті, втративши у війну чоловіка, синів, матір, малих дітей. Що було доводити тим, чиї родини фашисти знищили (навіть полкові газети писали про трагедію хутора Цвітки біля нашого села) – відступаючи, німці спалили його разом з людьми. Гальошка весь свій недовгий вік, нічого не знаючи, спокутувала гріх цілої нації. Незахищена її душа просила тепла, щирості, доброти, та так і згасла, навіки чужою, знехтуваною. Так і не вислужилася Гальошка у моїх односельців. Так і не діждала ні від кого хоча б промінчика любові.
Коли наше село топило водою, чи коли в ньому горіли хати від степу по три вряд, або тонули в зрошувальному каналі діти – згадували баби й Гальошку, хрестилися і підводили очі до неба. І хрест на її могилі завжди був пофарбований, перев'язаний, як годиться, рушником у поминальні дні. І написано там досі: Ягольник Галина. Без по-батькові…
