31/01/2022
КОЛИ УКРАЇНІЦІ ПЕРЕСТАЛИ СПІВАТИ?
Так стається, що того дня про спів думається зранку. Коли чуєш від молодої жінки, що "спів спасає". Що вона "виспівала свою журбу", спричинену драматичною ситуацією.
Пригадується дитинство. Як на канікули їхали до однієї з бабусь до села. Влітку там була сила-силенна роботи. Задля якої вставалося вдосвіта, цілий день не присідалося. Задля винагороди вечором.
Вся-вся велика родина збиралася за великим столом просто неба. Варилися дивовижні вареники з вишнею. Качани кукурудзи тощо. Їлося. А потім зачиналося співати. Якоїсь миті дітей відправлялося по ліжках. Спів продовжувався до першої, пів другої ночі. А вставалося потім знову вдосвіта.
Тихенько визираєш з віконця. По-партизанському. Щоби не помітили і не насварилися, що не спиш.
Світить місяць. Зорі такі, що здається, лише руку простягни і досягнеш їх.. Усе Небо, весь навколишній простір слухає те співання. Всотує його насичується ним.
І що цікаво. Наспівавшись, вони вставали з-за столу якимись оновленими. Очі блищали, обличчя молодшали. Було враження, що той спів замінює їм сон та відпочинок. Настачує життєвими силами.
Роздумуючи про це, саме починаєш підніматися та круту наддніпрянську гору. Починаєш співати налюбленішу з чутих тоді. Ту, в якій, здається, співає душа нашого народу.
Ніч яка місячна, зоряна, ясная. Видно, хоч голки збирай... Небо незміряне всипане зорями, що то за Божа краса!..
Жвавий рух автівок. Тому можна спокійно співати на повний голос. Раптом диво!.. Звідкилясь посеред того шуму виринає пташиний спів! Якась пташечка починає виспівувати у відповідь! Де ж ти узялася тут, маленька?? І така дзвінка!..
Від такого несподіваного відгуку стає дуже хороше на душі.. Тепло. Спів пісні якось сам собою переходить у наспівування "Трисвятого". Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, Помилуй нас.
Паралельно думається. Згадується почуте днями. Той актор з фільму "У бій йдуть лише "старі" ", що співав там пісню "Ніч яка місячна" розповів про своє дитинство.
Один з його днів народження припав саме на дні жалоби за Сталіним. Прийшли однокласники на святкування. І вони почали співати. Не від дурості. Душа потребувала співу. І доки вони співали, його батько ходив колами навколо хати. Пильнуючи, щоби ніхто не йшов. Аби дати їм поспівати. Бо розумів ту потребу. Важливість співу.
А коли ж ми перестали співати?.. В цьому місці роздумів починає крутитися рядок із псалма. "На вербах повісили ми свої арфи, співу бо пісні від нас там жадали були поневолювачі наші".
Коли ми відчули себе настільки поневоленими, що перестали співати?? І головне - ким? Відмотуєш хроніку. Це сталося задовго до подій 2013-2014 років. Що і коли з нами сталося?
Помічаєш, що, співаючи, йти значно легше. Пригадуєш розповідь про одну жінку. Це було після війни. Вона ЩОДЕННО проходила 35 км до міста, щоби його відбудовувати. А потім назад. Украй рідко так ставалося, що хтось возом підвозив. На запитання, як вдавалося долати таку відстань кожного дня, геніальна відповідь. "Та якось не думалося, що довго йти. Якось пісня за піснею - та вже й на місці".
Пригадується і інша історія. Розповідала мама та тітки одного дорогого тобі священники. "Бувало йдемо з церкви і співаємо!.. Всю Службу виспівали, а не наспівалися. Брат затягує, а ми всі підхоплюємо. І люди, які чули, також починали співати. Гарно так було".
Гортаєш далі у файлах пам'яті. Про цілющу силу співу написані цілі трактати та наукові праці. Вплив співу досліджували дуже потужно. Ставлячи датчики на мозок. Так і побачили, що він допомагає і звільнятися від душевних, і навіть тілесних хвороб. І це не перебільшення. Наприклад, проспівування звуку а-а-а допомагає звільнити від нервової напруги, у-у-у - знімає тривогу через гармонізацію роботи нирок, о-о-о та і-і-і - налагоджують роботу серця. Пісні ж чи церковні піснеспіви, виходить, пропрацьовують усі-усі клітиночки, все наше єство.
Терапевти знають, що лікування застарілих неврозів чи глибоких депресій неможливе без розблокування голосу. Що звільнення голосу - це звільнення Душі від сітей недугу. Що поглибшання голосу означає глибшання душі.
Початок процесу самопізнання. Бо людина вже не знаходиться на поверхні - заглиблюється. Дотикається до прихованих емоцій та травм. До чогось такого, що не зналося про себе.
Хвилиночку.. А чи не через це так помілішали?!.. Не співаючи, ми стали жити поверхнею. Виключно головою. Перестали заглиблюватися. Пірнати на глибини єства. Чи не через втрату співання наші душі стали розмірами із жменьку? Припинили зростати. Перестали бути здатними вміщувати в себе цей надзвичайний, сотворений Богом світ?!..
Розмовляти, йдучи вулицею, вважається абсолютно нормальним. Навіть у випадках, коли рот не закривається. А уявімо реакцію на того, хто йтиме і співатиме. З тією ж гучністю.. Буде подив, полохання, острах, правда?..
Коли полонився наш з вами спів?.. Чиїм став заручником? Страху, зовнішньої оцінки?.. Чогось іншого?..
Поміркуймо про це..
Благословенного дня нам усім та плідних роздумів!
Катерина Когут
