Будинок культури с.Антонівка

29/05/2022

💙💛 Колишня вчителька історії з Житомирщини, а нині – лейтенантка ЗСУ Любов Плаксюк стала першою жінкою в історії української армії, яка очолила артилерійський підрозділ

Любов Плаксюк — колишня викладачка історії, в українській армії служить з 2016-го.

«Коли я побачила "Гіацинт-С" і вперше проїхалася на машині, від гуркоту якої перехоплює дух, зрозуміла – це моє!» - захоплено розповідає Любов.

Вона пройшла шлях від радіотелефоніста до командира відділення управління. САУ підкорила на полігоні за чотири дні, у 2019-му зробила дебютний постріл. Встигла повоювати на сході та здобути звання молодшого лейтенанта. Ранок 24 лютого 2022 зустріла на передовій, як командир батареї самохідного артилерійського дивізіону.

Продовжує вивчати різні види артилерії, працює над підвищенням результативності стрільби, прокладає маршрути для маршів у десятки кілометрів, розробляє завдання для розрахунків, проводить тренування особового складу як командир батареї.

Пишаємось😍
Слава Україні! 🇺🇦

29/05/2022

31/01/2022

КОЛИ УКРАЇНІЦІ ПЕРЕСТАЛИ СПІВАТИ?

Так стається, що того дня про спів думається зранку. Коли чуєш від молодої жінки, що "спів спасає". Що вона "виспівала свою журбу", спричинену драматичною ситуацією.

Пригадується дитинство. Як на канікули їхали до однієї з бабусь до села. Влітку там була сила-силенна роботи. Задля якої вставалося вдосвіта, цілий день не присідалося. Задля винагороди вечором.

Вся-вся велика родина збиралася за великим столом просто неба. Варилися дивовижні вареники з вишнею. Качани кукурудзи тощо. Їлося. А потім зачиналося співати. Якоїсь миті дітей відправлялося по ліжках. Спів продовжувався до першої, пів другої ночі. А вставалося потім знову вдосвіта.

Тихенько визираєш з віконця. По-партизанському. Щоби не помітили і не насварилися, що не спиш.

Світить місяць. Зорі такі, що здається, лише руку простягни і досягнеш їх.. Усе Небо, весь навколишній простір слухає те співання. Всотує його насичується ним.

І що цікаво. Наспівавшись, вони вставали з-за столу якимись оновленими. Очі блищали, обличчя молодшали. Було враження, що той спів замінює їм сон та відпочинок. Настачує життєвими силами.

Роздумуючи про це, саме починаєш підніматися та круту наддніпрянську гору. Починаєш співати налюбленішу з чутих тоді. Ту, в якій, здається, співає душа нашого народу.

Ніч яка місячна, зоряна, ясная. Видно, хоч голки збирай... Небо незміряне всипане зорями, що то за Божа краса!..

Жвавий рух автівок. Тому можна спокійно співати на повний голос. Раптом диво!.. Звідкилясь посеред того шуму виринає пташиний спів! Якась пташечка починає виспівувати у відповідь! Де ж ти узялася тут, маленька?? І така дзвінка!..

Від такого несподіваного відгуку стає дуже хороше на душі.. Тепло. Спів пісні якось сам собою переходить у наспівування "Трисвятого". Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, Помилуй нас.

Паралельно думається. Згадується почуте днями. Той актор з фільму "У бій йдуть лише "старі" ", що співав там пісню "Ніч яка місячна" розповів про своє дитинство.

Один з його днів народження припав саме на дні жалоби за Сталіним. Прийшли однокласники на святкування. І вони почали співати. Не від дурості. Душа потребувала співу. І доки вони співали, його батько ходив колами навколо хати. Пильнуючи, щоби ніхто не йшов. Аби дати їм поспівати. Бо розумів ту потребу. Важливість співу.

А коли ж ми перестали співати?.. В цьому місці роздумів починає крутитися рядок із псалма. "На вербах повісили ми свої арфи, співу бо пісні від нас там жадали були поневолювачі наші".

Коли ми відчули себе настільки поневоленими, що перестали співати?? І головне - ким? Відмотуєш хроніку. Це сталося задовго до подій 2013-2014 років. Що і коли з нами сталося?

Помічаєш, що, співаючи, йти значно легше. Пригадуєш розповідь про одну жінку. Це було після війни. Вона ЩОДЕННО проходила 35 км до міста, щоби його відбудовувати. А потім назад. Украй рідко так ставалося, що хтось возом підвозив. На запитання, як вдавалося долати таку відстань кожного дня, геніальна відповідь. "Та якось не думалося, що довго йти. Якось пісня за піснею - та вже й на місці".

Пригадується і інша історія. Розповідала мама та тітки одного дорогого тобі священники. "Бувало йдемо з церкви і співаємо!.. Всю Службу виспівали, а не наспівалися. Брат затягує, а ми всі підхоплюємо. І люди, які чули, також починали співати. Гарно так було".

Гортаєш далі у файлах пам'яті. Про цілющу силу співу написані цілі трактати та наукові праці. Вплив співу досліджували дуже потужно. Ставлячи датчики на мозок. Так і побачили, що він допомагає і звільнятися від душевних, і навіть тілесних хвороб. І це не перебільшення. Наприклад, проспівування звуку а-а-а допомагає звільнити від нервової напруги, у-у-у - знімає тривогу через гармонізацію роботи нирок, о-о-о та і-і-і - налагоджують роботу серця. Пісні ж чи церковні піснеспіви, виходить, пропрацьовують усі-усі клітиночки, все наше єство.

Терапевти знають, що лікування застарілих неврозів чи глибоких депресій неможливе без розблокування голосу. Що звільнення голосу - це звільнення Душі від сітей недугу. Що поглибшання голосу означає глибшання душі.

Початок процесу самопізнання. Бо людина вже не знаходиться на поверхні - заглиблюється. Дотикається до прихованих емоцій та травм. До чогось такого, що не зналося про себе.

Хвилиночку.. А чи не через це так помілішали?!.. Не співаючи, ми стали жити поверхнею. Виключно головою. Перестали заглиблюватися. Пірнати на глибини єства. Чи не через втрату співання наші душі стали розмірами із жменьку? Припинили зростати. Перестали бути здатними вміщувати в себе цей надзвичайний, сотворений Богом світ?!..

Розмовляти, йдучи вулицею, вважається абсолютно нормальним. Навіть у випадках, коли рот не закривається. А уявімо реакцію на того, хто йтиме і співатиме. З тією ж гучністю.. Буде подив, полохання, острах, правда?..

Коли полонився наш з вами спів?.. Чиїм став заручником? Страху, зовнішньої оцінки?.. Чогось іншого?..

Поміркуймо про це..

Благословенного дня нам усім та плідних роздумів!

Катерина Когут

17/01/2022

Колектив "Яблуневий цвіт" вітав із 85-річчям жительку села Антонівка Малькут Ганну Василівну. Міцного здоров'я, радості від життя і довголіття бажала вся родина.

10/01/2022

10/01/2022

10/01/2022

"Яблуневий цвіт", 2021 рік. ❤️

28/12/2021

З наступаючими святами!

28/12/2021

Мені снилась бабуся. Що вона ще жива.
Підійшла як у церкві. Засвітила слова.
І свят-вечір у хаті, і з медом кутя.
Всі зайці ще вухаті, і я ще дитя.
Стіни білі-пребілі, і натоплена піч.
Інкрустований місяць в заворожену ніч.
#ЛінаКостенко #Ліна #Костенко

16/12/2021

День Варвари
17-го грудня — день Варвари Великомучениці. Народна легенда каже, що свята Варвара була така мудра на вишивання, що вишила ризи самому Ісусові Христові.
В день Великомучениці Варвари гріх прати, білити і глину місити. «Можна тільки вишивати та нитки сукати...» Беручись до вишивання, колись дівчата хрестились і шептали: «Свята Варвара золотими нитками Ісусові ризи шила і нас навчила».
«Варвари» — день повороту на весну. Приповідка каже, що «Варвара ночі урвала, а дня приточила». На другий день — преподобного Сави, а на третій — Миколая. В Україні в цей час звичайно випадають великі сніги, починаються «справжні» морози, замерзають ріки. З цього приводу в народних приповідках говориться: «Варвара снігом постелить, Сава загладить хуртовиною, а Микола морозом придавить».
Всі ці три дні наші селяни колись варили кутю та узвар — «щоб хліб родив та садовина рясніла!»
На цій світлині дівчинка Варвара - донька Ганни Бездоганної.
— з Total Recall Production та Ganna Bezdoganna.

15/12/2021

Андріївські вечорниці колись у Будинку культури. 2018 рік.

07/12/2021

День української хустини (ДУХ) відзначається щорічно неофіційно 7 грудня. Здавна хустка була українською народною прикрасою, яка зберігала в собі традиції.

Хустку, зазвичай, вважають символом прихильності, любові, вірності, прощання та скорботи. Цей незмінний аксесуар є частиною української культурної спадщини.

Хустка вважалася оберегом для всіх жінок. Незаміжні дівчатка, зазвичай, на голові носили стрічки, квіти, віночки, а от коли вже жінка йшла під вінець, то вона пов’язувала голову хустиною. Цей атрибут оберігав її та її сім’ю. Хустка є символом необхідності.
Додаю фотографії свою та інших жительок сіл Антонівка та Катеринівка в цих прекрасних хустинах. #Українськахустка

07/12/2021

06/12/2021

CВЯТО КАТЕРИНИ
Свята Катерина Олександрійська з житієм, 1330 р., Італія. Донато і Григоріо Ареццо
7 грудня (24 листопада за старим стилем) християни західного, і східного обрядів вшановують день пам'яті Святої Великомучениці Катерини Олександрійської.
Великомучениця Катерина була дочкою правителя Александрії Єгипетської, отримала чудову освіту та вирізнялася надзвичайною красою і гострим розумом. Юнаки з усієї імперії просили її руки, однак Катерина не дала згоди нікому і пообіцяла вийти заміж лише за того, хто перевершить її у мудрості, походженні, красі та багатстві.
Одного разу мати Катерини, яка була таємною християнкою, відвела дочку до святого старця. Мудрець сказав дівчині, що знає юнака, кращого від неї у всьому, і порадив молитися до Богородиці, щоб побачити його. Катерина прийняла хрещення, і їй сталося видіння Богородиці з немовлям. Прокинувшись, дівчина побачила обручку у себе на руці та зрозуміла, що вона стала Нареченою Христовою.
За переказами після цього Катерина прийшла до самого імператора, знаного гонителя християн, щоб навернути його у свою віру. Імператор був вражений красою і розумом Катерини, тож намагався спокусити її багатством і славою та відмовити від християнських переконань. Але йому нічого не вдалося. Тоді розлючений імператор наказав катувати дівчину та кинути її до в’язниці. Наступного ранку Катерину знову привели до імператора і, погрожуючи катуваннями, переконували зректися своєї віри. Коли Свята відмовилась і сміливо підійшла до ката, прилетів Ангел і розбив всі знаряддя катувань на друзки. Втретє імператор спробував вплинути на дівчину, пропонуючи їй свою руку і серце. Свята Катерина знову відмовила, а потім сама поклала голову під меч, і була страчена.
Катерину Олександрійську шанують як Святу Великомученицю і православні, і греко-католики, і католики. В Україні цей день крім суто церковного значення мав ще й народну складову, адже колись на Катерини відбувались яскраві молодіжні святкування, насичені любовними ворожіннями та сподіванням на майбутній шлюб. Свято Катерини вважалося днем «дівочої долі». Дівчата та жінки зверталися до святої з молитвою і просили її про щасливий шлюб та злагоду в сім'ї. Цікаво, що хлопці теж не лишались осторонь від обрядів – напередодні свята парубки постували в надії, що Бог пошле їм добру жінку .
Свята Катерина. Українська народна ікона
На Катерини дівчата зрізали вишневі гілочки і ставили їх у воду на вікні у хаті чи встромляли у землю на покуті. Вважалося, якщо вишня розцвітала до Різдва або Нового року — дівчина незабаром мала вийти заміж. У такий самий спосіб ворожили про здоров’я родини в наступному році. Для цього у воду ставили стільки гілочок вишні, скільки було членів сім’ї, і кожну позначали ниткою окремого кольору. Чия гілка розквітне — житиме довго і буде здоровий, чия всохне — захворіє або помре. Вишневі гілочки намагалися тримати так, щоб їх не побачив священик, адже дівчата знали, що отець сваритиметься і вірили, що гілочка може після цього всохнути.
Із вечорницями в день Катерини пов'язаний ще один стародавній звичай — «закликання долі». Дівчата збиралися в одній хаті, варили кашу із пшона та маку, а потім вночі, перед першими півнями, обгортали горщик новим рушником і прямували до воріт. Кожна із них по черзі вилазила на ворота і, тримаючи в руках горщик із вечерею, тричі вигукувала: «Доле, доле, йди до нас вечеряти!» Якщо у цей час співав півень, вважалося, що «доля обізвалася», якщо ж ні — що «Доля оглухла, не чує голосу». У с. Зятківці (Гайсинського району, на Вінниччині) долю закликали на узліссі, там вірили: «Якщо хтось відізветься далеко, то і доля далеко, а якщо близько — то і доля близько». В окремих регіонах замість «долі» закликали «судженого».
Таким чином, в українців свято Катерини було пов’язане з молодіжними вечорницями та дівочими ворожіннями. Незаміжні дівчата у цей день просили, щоб Свята послала їм доброго чоловіка і злагоду у родині.

03/12/2021

3 грудня 1722 р. у с. Чорнухи, Лубенський полк народився Григорій Сковорода, мозок нації № 1, видатний український мандрівний філософ, поет, педагог
“Мандрівним університетом і бродячою академією», «українським Сократом» Ізмаїл Срезневський називав Григорія Сковороду. Він помер на 72-му році життя 29 жовтня (9 листопада) 1794, с.Іванівка, на Харківщині.
Григорій Савович народився 22 листопада (3 грудня) 1722 р. у с. Чорнухи, Лубенський полк. Хоч із дев’яти років лишився круглою сиротою, але здобув найкращу на той час освіту, і став учителем по життю.
П’ять років перебував за кордоном: у Будапешті, Братиславі, Відні, Італії, Празі.
У молодості Сковорода мав одружитися з дочкою хуторянина Оленою Майор, але перед вінцем задумався, як зміниться його життя. Уявив подробиці, зібрав речі – пішов світ за очі. Навіть зрадів Сковорода, коли дізнався, що Олена Павлівна вдало вийшла заміж.
У 1754-1759 рр. Сковорода на запрошення поміщика Степана Томари служив учителем його сина, Василя. Як згадував В. Томара, його батько, переяславський полковник, попросив приятеля, київського митрополита Т. Щербацького, прислать у маєток Коврай наставника, розумного, освіченого, з ґречними манерами. На думку митрополита, саме Сковорода був розумним, знав більше 10 мов, грав на скрипці, бандурі, гуслях, флейті; «умів поводити себе на публіці», бо багато років прожив при імператорському дворі та за кордоном. Любомудр відмовився від блискучої кар’єри, став мандрівним філософом. Босоногий мандрівник носив торбину з сопілкою із слонової кістки, оправлену золотом, і книгу, писану в Давній Русі.
Його учень Василь Степанович Томара (*1746 — ↑1819), дипломат, посол Росії в Туреччині, сенатор, дійсний таємний радник. учень і друг Григорія Сковороди (збереглася частина їхнього листування), приятель В. Капніста.
Як писав С. Єфремов, коли треба було знайти в Україні ідейну, чесну та чисту людину, шукали її між «сковородинцями», тобто учнями цього чудного чоловіка та прихильниками його науки.
Навіть перший на території України університет Харківський не дурно постав на Слобідській Україні, де найбільше жив і навчав Сковорода.univer
Кошти на новий університет, після заклику і «драматичних жестів» Каразина (р. 1802). посипались головним чином од учнів Сковороди, знайомих і приятелів його, тих жертв зразу ж набралось на велику, як на той час, суму — 400 .000 крб. Довгий час говорили, що Харківський університет – це пам’ятник учителю від учнів.
Аристократ духу, він жив, як античні філософи, за канонами свого вчення. «Світ ловив мене, та не спіймав».
Веселий, балакучий Сковорода, у неділю, 9 листопада 1794 р. обідав з друзями, читав їм свої вірші. По обіді пішов до дуба, почав копати біля нього. Скінчив роботу, зайшов до кімнати, переодягся і ліг на лаві на віки вічні.
Учень і ніжний друг Сковороди, Михайло Ковалинський, у маєтку якого учитель упокоївся, написав першу книгу про Г. Сковороду, у своїй садибі в Сковородинівці створив музей учителя. Сьогодні, правда, тільки срібний кишеньковий годинник, зроблений у Лондоні, єдина річ, що належала Сковороді.

ГАННА ЧЕРКАСЬКА
Краєзнавець, вчитель, журналіст.

https://uahistory.com/topics/famous_people/6460?fbclid=IwAR1h_FHIU2sd-u2KBBXEmovjX1I1aQp79qlDdxjBcSyFAxjGskq9sS1_U5c

29/11/2021

27/11/2021

ГОЛОД НА ПОДІЛЛІ: ЖОРСТОКІ ЦИФРИ І ФАКТИ
Україна за всю свою історію не знала такого страшного лиха, як людомор 1933 року. Жорстокий, штучно організований голод в УСРР спричинив не лише нечувану за масовістю смертність населення, а й величезну духовну руїну українства. Замордовані голодом українські селяни втрачали людську подобу і здатність мислити, зважуючись на канібалізм. Коли народ почав вимирати, 16 лютого 1933 року надійшло розпорядження: «Категорично заборонити якій би то не було організації вести реєстрацію випадків опухання і смерті на ґрунті голоду, крім органів ДПУ». Коли ж у документах, які фіксували смерті, з`явилися записи, що їх причиною був голод, партійні органи настійливо запропонували райвиконкомам дати сільським радам відповідні вказівки. В результаті в графі про причину смерті, як правило, писали: «Нагла смерть», «Від завороту кишок»… А щоб приховати від історії ганебні сліди геноциду, головам сільрад у квітні 1934 року видається нове розпорядження: «негайно відберіть книжки ЗАГС про смерть в 1932 і 1933 роках і надішліть їх до спецчастини». Потім, безперечно, їх знищили. На все Поділля збереглися випадково смертні листи чотирьох сільрад – Сокирянської, Мізяковецьких хуторів, Сосонської і Якушинецької, вказує один з перших дослідників Голодомору-геноциду на Поділлі Ілля Шульга. Там в 1933 році померли 1193 людини. За документами, які пошуковець віднайшов в колишньому партархіві Вінницького обкому Компартії України ( а території сучасної Хмельниччини до 1937 року належали до Вінницької області), на Поділлі в ті лихі роки кількість населення зменшилася на 1634093 людини, тобто голодною смертю чи від наслідків голоду загинув кожний п`ятий. І це в прикордонній, на той час найбільш забезпеченій області України.
Серед замордованих голодом подолян 40 відсотків припадало на дітей віком до 16 років. Люди немов худоба харчувалися тоді жомом, просяною та гречаною половою, конюшиною, листям, падлом тварин. Як повідомляв один партійний функціонер з Калинівського району Вінницької області, учні замість хліба приносили в школу варене котяче м`ясо.
Подільське село в 1932-1933 роках не обминув найогидніший витвір голодомору – канібалізм. Його жертвами ставали, насамперед, діти. Траплялися випадки, коли людоїдами ставали й батьки. Розповіді про людожерів-різунів ходили влітку 1933 року по всій Україні. Людоїдство зареєстроване офіційними органами в тисячах сил. Тільки на Поділлі виявлений 71 випадок. Це – з офіційної статистики. Насправді їх було більше. Голод нещадно розправлявся з хліборобами. За перших 3 місяці 1933 року подекуди на Поділлі померла або покинула свої села третина населення.
Голодомор плодив сиріт. На кінець квітня 1933 року тільки в половині районів Вінницької області, за офіційною статистикою, налічувалося 106698 опухлих. У червні-липні виснажені люди вмирали, як мухи. Не оплаканих, без молитви, немов худобу, вивозили їх на цвинтар і заривали в братські могили. Із «цілком таємних» партійних документів відомо, що в багатьох селах смерть щоденно забирала по 20-30 чоловік, а в деяких – по 45-47 чоловік. Архівні документи рясніють повідомленнями про те, що весною 1933 року збільшувалося число дітей-підлітків. Матері сповивали немовля і клали на лаві вокзалу, під плотом, на порозі лікарні, під дверима будинків. Навесні і влітку тисячі хлопчиків і дівчаток, які залишалися сиротами, жебракували у містах і селах. За півроку на Поділлі кількість сиріт зросла в 40 разів. Доповідаючи про становище, що склалося у вінницькому будинку немовляти, інспектор облздороввідділу писав: «Через те, що помешкання дуже тісне, діти лежали в одному ліжку по троє. Здорові і хворі знаходяться разом, а тому смертність буває щоденно. В таких умовах дуже тяжко, бо діти вмирають, як мухи». За 2,5 місяця тільки в Немирівській дитячій колонії померли 162 дітей. Утриманці колонії були заморені, виснажені, хворі. Немає на Поділлі родини, якої б таким чи іншим чином не торкнувся Голодомор 1932-1933 років. Завдяки історикам, журналістам, краєзнавцям, вчителям, бібліотекарям, свідомим людям доброї волі зібрано свідчення багатьох наших земляків-свідків Голодомору-геноциду 1932-1933 років. Вони зібрані в Національній книзі пам`яті жертв Голодомору в Україні, в томі «Хмельницька область». В ній йдеться, що від голодомору постраждало 835 міст і сіл нинішньої Хмельницької області. Голод панував в окремих господарствах та сім`ях одноосібників у Деражнянському, Меджибізькому, Грицівському, Полонському, Летичівському, Старокостянтинівському районах. У травні 1933 р. навіть у прикордонних районах, де були певні пільги і послаблення хлібозаготівель, зокрема, і Проскурівському, голодувало населення 21 сільради з 57, Новоушицькому -11, Кам`янець-Подільському – 4 сільради.
У День пам`яті жертв Голодоморів 27 листопада схилімо чола в молитві за душі невинно убієнних страдників і запалімо свічки пам`яті в кожній оселі.
Музей історії міста Хмельницького.