28/12/2022
Якось на днях почув сильні слова:
ЗСУ – це не якісь містичні герої. Це наші добрі знайомі.
Це дядько Андрій, будівельник, який тепер перебуває в окопах, це Павло, наш товариш з університету, який зараз тренує молодих бійців, це Наталя, яка минулого літа возила ваших дітей в табір, а сьогодні на передовій рятує хлопців.
На фото зі мною - Іван Гаврилко. Мій товариш, колега з роботи. Іван геолог за освітою, кавоман за станом душі, як виявилось, талановитий художник і наш герой.
В це важко повірити, але з лютого Іван поранений вже втретє. Цього разу найскладніше. Був надзвичайно радий побачитись з другом. Іван в доброму гуморі, їсть з апетитом, має чимало історій. Сумує за домом.
Домовились, що вже скоро знову зустрінемось у Львові, в нашому затишному офісі UnderDefense, за таких самих умов як раніше: я прийду на роботу, скину куртку, Іван на той час робитиме собі каву, жартуватиме, що це вже третя, а я тільки прийшов, я відповім, що кава псує шлунок, але також не відмовлюся.
До чого це я. Відвідуйте наших друзів, героїв, де б ви не були. Це дуже потрібно: і їм, і нам.
Ще один наш колега Roman Trukhin (також ветеран) написав про це добрий текст. Хочу з вами поділитись:
Нас ніколи не вчили розмовляти з пораненими військовими.
Що сказати військовому з ампутованою рукою? А з ампутованими ногами і рукою? Як його підтримати, але так, щоб не образити своїм гіперболізованим співчуттям?
Я не знаю. Нас ніколи цьому не вчили.
Я вибирав стратегію жартиків і прикольчиків про дохлих кацапів, щоб хоча б спробувати створити навколо братика рідне і звичне для нього середовище військового побратимства. Але ніколи до кінця не впевнений чи не перегинаю палицю.
Важко так довго жартувати в палаті, де п'ятеро героїв із ампутованими кінцівками. В яких стіл завалений їжею, які на ничку від медсестр курять електронні цигарки у вікно, які огорнуті любов'ю мам-сестер-жінок, що поряд з ними, яких люблять всі, хто заходить в цю палату - від санітарок до волонтерів. Виявляють цю любов як вміють, бо нас ніколи не вчили як правильно любити поранених воїнів...
Я не знаю як правильно знаходити слова підтримки, як правильно виявляти любов і турботу. Але я точно знаю, що вдавати, що нічого не відбувається - не варіант. Я точно знаю, що потрібно вчитися самим і навчати цьому дітей. Потрібно приходити до них, розмовляти, приносити червоне сухе, слухати їх дуже смішні жартики про дохлу русню, обіймати, не торкаючись дренажів і давати акуратного краба.
Народ, провідуйте поранених! Краще замахати їх своєю увагою, ніж дати провалитися в депресуху замішану з ПТСР.
