19/12/2023
19 грудня – 150 років від дня народження Миколи Григоровича Філянського (1873–1938). Український поет, археолог, геолог, живописець, природознавець, засновник і завідувач музею Дніпровського будівництва у Запоріжжі, оформлювач Центрального історичного музею (Київ), автор поетичних збірок «Лірика», «Цілую землю», «Calendarium», мистецтвознавчих статей про українське мистецтво, книг «Від порогів до моря», «Короткий путівник» (по Україні), «На Дніпрельстан» та ін. Яскравий український поет, прозаїк, публіцист, музейний діяч, художник i геолог Микола Григорович Філянський народився 18 грудня 1873 року в селі Поповка Миргородського повіту Полтавської губернії. Хоча він і походив із родини священника, та батьківський шлях не продовжив. Після гімназії в Лубнах, відчувши схильність до точних наук, вступив і закінчив геологічний відділ фізико-математичного факультету Московського Університету. У 1899 році він поступив вчитися в художню студію В. Сєрова та в архітектурну майстерню професора Шехтеля.
Вивчаючи природознавство, Микола захопився історією світового мистецтва, літературою. Філянський цілий рік провів у Франції, де вивчав теорію архітектури, живопису, зацікавився французькою літературою.
Пізніше Микола здійснив ще один вояж: майже рік подорожував Лівобережною Україною, вивчав рукописи, старовинні речі, архітектурні пам’ятки. Свої враження від мандрівки Філянський подав у статті «Спадщина України».
У 1904 році майбутнiй поет склав iспити на право вести будiвельнi роботи i виїхав працювати в Росiю. Протягом 1906-1917 рр. очолював технiчне керiвництво товариства «Росiйський мармур» на Уралi.
Більше десяти років Філянський жив на чужині. Повернувшись в Україну, поселився у селі Яреськи на Полтавщині, де завідував агрошколою. Через шість років переїхав до Полтави, влаштувався на роботу до історико-краєзнавчого музею. Захопився вивченням корисних копалин краю і написав низку статей, присвячених темам «Геологічний огляд», «Підземні води».
Коли почалося будівництво Дніпрогесу, одразу приїхав на Запоріжжя. З 1928 року вивчав церкви, козацькі цвинтарі, скіфські могили, які мала поглинути вода.
Брав активну участь у комплексній експедиції вздовж дніпровських порогів і був щиро здивований історичним багатством Запорізького краю. Під цим враженням він написав творчу роботу з краєзнавства «Від порогів до моря».
У цей же період Філянський написав публіцистичну книгу про будівництво Дніпрогесу, опублікував низку науково-популярних статей.
Історичні знахідки, зібрані під його керівництвом, демонструвалися на виставках у Києві, Харкові та Дніпропетровську.
У Запоріжжі вчений розробляв нові експедиції по Дніпру, добився дозволу на організацію музею будівництва Дніпрогесу. На початку 1930 року Нарком освіти надав кошти під створення такого музею в Запоріжжі. Філянський організував і очолив новий музей. Микола Григорович зібрав аматорів-краєзнавців, на перші установчі збори запросив 80-літнього Дмитра Яворницького. Запалені любов’ю до історії, краєзнавці здійснили низку експедицій, описали знахідки, а Микола Григорович зробив цикл малюнків.
З 1930 року до свого арешту вчений очолював власноруч створений музей Дніпробуду. У 1936-1937 Філянський брав участь в оформленні експозицій Центрального історичного музею в Києві.
Але настали страшні часи сталінського терору. Микола Філянський із його невичерпною любов’ю до України та її старовини, символістською поезією та музейною діяльністю зовсім не вписувався в прокрустове ложе співців «соціалістичного будівництва» та «щасливого комуністичного майбутнього».
11 жовтня 1937 року енкаведисти влаштували обшук у його помешканні в Запоріжжі та заарештували. Йому інкримінували причетність до контрреволюційної антирадянської диверсійно-терористичної організації протягом 11 років. Участь у пошукових експедиціях була кваліфікована як виконання розвідницького завдання, отриманого від німецької розвідки. Покарання за такий «злочин» передбачалося одне – смертна кара. Уже 12 січня 1938 року Миколу Філянського розстріляли в Києві. Місце його поховання донині невідоме. Але це міг бути Биківнянський ліс, де з 1937 року таємно ховали страчених у київських в’язницях.
Дружина Філянського – Євгенія – не скоро дізналася правду про долю свого чоловіка. Ще в 1939 році вона зверталася до Павла Тичини з проханням посприяти в пошуках Миколи, але тільки після Другої світової війни отримала повідомлення про його загибель. Реабілітували Миколу Філянського в 1959 році.
Свою літературну творчість поет почав у Москві, в колах поетів-символістів. Вірші друкувалися з 1906 року в журналах і газетах «Рідний край», «ЛНВ», «Сяйво», «Промінь» та таких виданнях як «Літературно-науковий вісник», «Досвітні огні», «Промені», «Шлях» та у 1920-х рр. – у журналі «Червоний шлях». Він переклав лібрето опери «Пікова дама», вірші Григорія Сковороди на сучасну мову і т.д.
Поетична спадщина письменника невелика за обсягом і далеко не вся збереглася. За життя М. Фiлянського вийшло три збiрки його поезiй: «Лiрика» (1906), «Calendarium» (1911) та «Цiлую землю» (1928).
М. Г. Філянський у 1930-ті роки
У збірках віршів «Лірика» і «Calendarium», які було видано у дожовтневий період, домінували мотиви духовної самозамкненості, бриніли містичні настрої. Критика називає М. Філянського типовим пізнім романтиком. Своєрідне романтичне видіння світу в ліриці поета органічно сплелося з глибинною філософічністю. У розробці поетом мікро- та макрокосму магістральними є мотиви життя й смерті, людини й природи, людини й всесвіту.
Одним із суттєвих способів розвитку філософської проблематики в ліриці поета було звернення до біблійних мотивів. Його розуміння Бога й божественного начала втілюється через думки про безкінечний коловорот у природі, всесвіті. Земне й космічне буття ритмізовано-циклічне у своєму розвитку. «Того не вернеш, що минуло», а доля кожного наперед визначена, бо «пеленає твій простор – небес таємний омофор».
Поет-модернiст шукає розв’язання проблеми сенсу людського життя в добрих учинках i мудростi серця, яке в Бiблiї визначає духовний центр людини, її божественну сутнiсть. Серце в поезiї М. Фiлянського стає наскрiзним повторюваним образом-символом, який утiлює нездоланнiсть i глибину духовного начала в людинi та його перевагу над грубо-матерiальним, непросвiтленим, нищим.
Естетичне осмислення дiйсностi збiрцi «Лiрика» вiдбувається через категорiю часу. Концепт хроносу художньо конкретизується в нацiонально забарвленому образi вiнка, в буйноцвiттi якого кожна жива iстота вплiтає свою частку в «зело землi i лоно вод» на тлi безмежних висот неба i невпинностi часоплину («Я в’ю вiнок…»).
Образ вiнка як символу життя розгортається в часопросторi України. Цей унiверсальний, рiдний свiт, розбудований за принципом гармонiї i краси, сповнений звукiв, барв, буяння степових трав, гри морських хвиль, зродив з-пiд поетового пера натхненну величальну молитву Творцевi «Хвала». Образна система вiрша рунтується на музичнихасоцiацiях: уся земля й простори всесвiту сповнюються хвалою «сина землi» Всевишньому за таємну мудрiсть його творчої думки, за доцiльнiсть i красусвiтобудови. Рефрен посилює враження потужноїмелодiї, що вiд лона землi пiдноситься до небес:
Хвала, хвала, хвала - за хвилi, що рокочуть,
Що грають ласкою довiчньої краси,
Хвала за ясний день, за тихий гомiн ночi,
За розкiш ранньої й вечiрньої роси...
Вiд найдавнiших зразкiв молитви М. Фiлянський перейняв урочисту мову, стиль магiчноговмовляння, прийом повтору, наростання напругичуття, створивши модерну молитву своєї лiтературної доби, яка давала широкий простiр для повнiшого вияву авторської iндивiдуальностi. Мова молитви стала чи не найбiльш природною мовою лiричного самовираження М. Фiлянського.
На тлi чарiвного українського свiту, художньообразна картина якого вибудовується символiзацiєю явищ природи, в’ється й вiнок життя суб’єкта лiрики поета, позначений виразними прикметами автобiографiзму. У поезiях збiрки часто проривається настрiй тихої задавненої туги, що її передає мова натякiв, умовчання, спомину, понад силу тамованих ридань. Важливу роль вiдiграє також образно-семантична наповненiсть традицiйних нацiональних символiв, якi вiдповiдно конкретизуються в поетичному текстi.
Так, у поезiї «Червонним золотом дiброва убиралась…» автор на основi автобiографiчного факту вимушеного виїзду з України дає свiй варiант розкриття теми рiдного краю i чужини. На чужинi серце «розмовляє» з вечiрньою зорею, що сходить над рiдним краєм, легiт доносить голоси Вiтчизни, якi кличуть додому («Ти знов стоїш передо мною, мiй рiдний край…», «Дам серцю волю я», «Пiд гаєм кинутим, над сонною водою…»). В осмисленнi теми України М.Фiлянський не обмежується iнтимно-нiжними суб’єктивними тонами особистих споминiв i переживань.
Особисте «я» суб’єкта у поезiї «Спить ряд могил давно нiмих…» трансформується в узагальнене «ми» як носiя колективної самосвiдомостi нацiї. Проникаючи думкою в глибину вiкiв, автор згадує «царство Скiфiї», «ланiв колишнiй час, Украйни досвiт раннiй», чує крик чайки над покинутими могилами i з гiркотою докоряє своєму поколiнню нацiональної iнтелiгенцiї за байдужiсть до слави предкiв, забуття героїчних традицiй тих, «що згинули в зорi весiннiх лiт», за карикатурнi форми iмiтацiї духовних надбань минувшини. Поет суворо нагадує сучасникам про елементарнi вимоги культурного буття нацiї, якi передбачають вiдповiдальнiсть перед нащадками за збереження iсторичних цiнностей, дошкульно характеризуючи нацiональну елiту як «безкровную отару» безпам’ятних синiв України.
Безпосереднiм продовженням цiєї гнiвної iнвективи стала поезiя «Не жаль» – болiсний зойк митця-патрiота за втраченi цiнностi життя нацiї, що в iнших умовах розгорнулися б небаченим багатством:
«… жаль менi тих слiз, що марно пролилися
І стали пiснею безсмертної краси,
Та розкошi вiнкiв, що в сумний час вилися,
Вились i в’янули без сонця, без роси…»
У поезiї-посвятi «В.Л.Б.», торкаючись проблеми сучасного i майбутнього, М. Фiлянський влучно обiгрує символiку дерева: його лiричний герой насаджує «яворiв високих ряд» як знак пам’ятi i зв’язку поколiнь, як залишене нащадкам добро, що вплiтається у вiнок безупинного плину життя.
Високу оцiнку критики здобула збiрка «Calendarium», її назвали найвагомiшим здобутком української лiрики 1911 року, відзначивши у книжцi «фiлософiчну глибину» як свiдчення глибини української нацiональної душi, краси нашої мови. Поет i природа, «самотнiсть людини мiж людьми», «незвичайна тишина» панують у збiрцi, де «все гармонiйне, рiвне, як обрiй, чисте i прозоре, як небо, журливе, меланхолiйне, як осiнь».
М. Фiлянського вважають одним із найновiших українських поетів свого часу, кому вдалося згармонiзувати свою українську психiку з елементами модерної європейської (французької) поезiї, вибрати з неї все дiйсно гарне, високе i поетичне i не попасти разом з тим в її непроходимi не раз нетрi. Він є одним з майстрiв релiгiйно-споглядальної фiлософської лiрики, має особливий творчий почерк.
Збiрка «Calendarium» певним чином повторює композицiйну структуру «Лiрики», хоча застосований у першiй збiрцi темпоральний принцип життєвого «вiнка» ускладнюється й видозмiнюється тут у суворо впорядкований i пристосований до ритму людського життя перебiг рiчного календаря. Просторовий принцип той самий, що i в попереднiй збiрцi: перед очима читача в усiй своїй красi й розкошах природи постає Україна. При цьому автор не вiдступає вiд традицiйної нацiональної символiки, усталених у першiй книжцi образiв i мотивiв, яким надає нового поглибленого трактування.
Розпочинаючи календарний цикл iз розкiшного вересневого пейзажу («Як загориться-закипить…»), поет складає молитовну хвалу рiдним гаям, небесним просторам, землi:
За днi, за ночi, що минули,
За думи, що навiк заснули,
За чари, що не встиг допить,
За сни, що бiльш не розбудить…
Сумнi листопадовi днi навiюють настрiй завмирання, скованостi сил природи, вiдчуття втрат: «Стоїть нiмий орган, замовкли в арфах струни» («Падолист»). Знову з’являються роздуми про неяснi чи втраченi життєвi перспективи:
Де ж човен твiй тепер i де твоє весло?
Пiд берегом стоять чиїх… несе водою?
Початок зими спонукає до ще однiєї спроби осмислити свiй земний шлях. «Грудня день 6-й» – один iз найкращих зразкiв автобiографiчної лiрики в українськiй поезiї. У вiршi узагальнено типовий шлях письменника, який увiйшов до нацiональної лiтератури в часи переслiдувань рiдного слова. Тож вiнок, до якого митець вийшов збирати «на рiднiм полi» квiти, приносить йому не радощi, а муку:
Вiнок мене колов, квiтки мене труїли,
Я над руїнами, закований, стояв;
З дiброви рiдної луни я не дiждав,
І серце в чужинi далекiй кам’янiло.
Моторошних iнтонацiй набувають рядки про серце, яке в наближеннi моменту зради й забуття рiдного слова перетворюється на камiнь.
У розпачливому «Засну!» – рiзкий бiль за можливий сон бездуховностi, на який прирiкає людину вiдрив вiд свого питомого рунту, руйнацiя самих джерелнацiональної ментальностi. І поет, що опинився перед прiрвою духовного самознищення, ладний проклинати час, коли над колискою почув рiдне слово.Та все ж непоруйнованим залишається бажання i всмертний час, забувши «хулу колишнюю», почутизвуки нiжних кобз i звучання слова, яке чув над колискою.
У збiрцi «Calendarium», де тема особистої долi лiричного героя вплiтається в ширший контекст iсторичної долi України, далi розгортається iсторiософська концепцiя М. Фiлянського, започаткована в попереднiй збiрцi поезiєю «Спить ряд могил давно нiмих…». Тут знаходимо програмний вiрш «…За що, за що?» – синiв вона питала…», який у першодруку збiрки (1911) мав пiдзаголовок «Року 1654 сiчня день 9-й». Твiр вилився в монолог Матерi-України, звернений до недбалих синiв, що «пили й гуляли» у трагiчнi сiчневi днi прийняття Переяславської угоди, яку поет однозначно вважав непоправною iсторичною помилкою. В унiсон iз тривожними iнтонацiями цього вiрша звучать i лютневi, шевченкiвськi мотиви українського календаря, коли в безнадiї «минають днi, минають ночi» –
«І в’яне серце,
І не йде
апостол правди i науки» (диптих «Лютого день 26-й»).
Весняна пора – це час Великоднiх свят. Для М. Фiлянського, вихованого у священичiй родинi, цiлком природним було поставити в центрi цiєї частини календаря цикл релiгiйної поезiї з епiграфом «Покаянiя отверзi», в якому знайшли вiдображення прикмети свiтогляду iнтелiгента початку ХХ ст., що пiд впливом наступу атеїзму зазнав мук сумнiвiв i безвiр’я. Утiм напади цих мук вiдтiсняють пориви свiтлої вiри та молитовних благань до Всевишнього прийняти сльози каяття, звiльнити душу «з огня геєнського», «з грiховної темницi». Стан душi лiричного «Я» в циклi визначається жаданням гармонiї, внутрiшньої рiвноваги, вiдчуття доцiльностi людського життя, втiлених у постатi Спасителя.
Українське лiто, багатство й щедроти якого виражає розмаїта символiка рослин (Троянда, Дуб, Явiр, Барвiнок, Калина та iн.), знову сягає душi закинутого на чужину суб’єкта лiрики М. Фiлянського, владно кличе додому, нагадує про обов’язок – «Зве женцiв на рiднi жнива» («На чужинi»). З грудей вириваються болiснi благання:
Не мани ж мене
Хистом-колосом,
Не руйнуй душi
Рiдним голосом,
Не чаруй, не клич…
Поет впевнює себе в тому, що тiльки пiснею вiн iще пов’язаний iз рiдною нивою. Та поклик Вiтчизни не заглушити, i протагонiст М. Фiлянського перевтiлюється в «подорожнього», земний шлях якого визначений нерозривним духовним зв’язком iз рiдним свiтом, iз голосом рiдної ниви. Сковородинський мотив мандрiвника в поезiї «Подорожнiй» спонукає до чiткого визначення життєвих прiоритетiв, i вiдповiдь автогероя поета на питання, що ж вiн узяв iз собою «в далеку дорогу», звучить як клятва вiрностi українському свiтовi:
Я пiснi взяв непевний рай,
Що мати рiдная спiвала,
Та в зорях ночi неба край,
Що над колискою стояло…
У поезiї «Над нивою», завершуючи свiй «Calendarium», автор дає дно виписану метафоризовану картину працi українського iнтелiгентана рiдному полi. Герой вiрша «зерно чистеє» розкидає по своїй нивi, плекає свiй сад, у якому знає кожну гiлочку, поливає кожну квiтку, а вночi, коли «сяйва дiамантiв / Закриють дня красу», стає учасником таємничого дiяння генiя творчостi, що переливає спiв землi у слово:
То пiсня лон земних хвалою в небо ллється,
То жертви чистої над полем дим несеться,
То нива ним до зорь укуталася моя…
«Над нивою» завершує календар людського життя, щоб у його подальшому русi на новому витку повернутися до розкiшних дарiв вересня.
Новi життєвi враження розширили змiстову наповненiсть третьої збiрки М. Фiлянського – «Цiлую землю», ключовi образи й символiка якої прив’язують її до двох попереднiх книжок.
Ця збірка поезій, сповнених любові до рідного краю, яка була видана у радянський період, відобразила творче зростання Філянського як тонкого лірика, посилення в його творчості патріотично-громадських мотивів. Як поет Микола Філянський у своїй мистецькій палітрі поєднав надбання української класичної поезії з новітніми художніми пошуками в галузі форми. Він виявив глибину духовного світу свого героя, щирість і красу його почуттів, змалював проникливі картини рідної природи.
Образи часу, простору, мотиви шляху, сенсу життя, працi на рiднiй нивi знаходять у нiй своє органiчне завершення. Свiжо прозвучав у збiрцi цикл «Образи», що мiстить зразки поетичних портретiв людей свiтової слави. Серед них – поряд iз Бербанком («Генiй волi»), Паганiнi («Генiй звукiв»), Страдiварi («Генiй мети») – український мислитель Г.Сковорода, захоплював поета єднiстю фiлософсько-етичного вчення й особистого життя, постiйним сходженням на вершини духу, наближенням до iдеалу мудростi, душевної рiвноваги й моральної досконалостi («Mecum porto»). Поетичний портрет Г.Сковороди можна вважати iдейним центром збiрки «Цiлую землю», як i всiєї творчостi поета. Адже образи-символи шляху, життєвого «подорiжжя», книжки, сопiлки, рiдної пiснi, в ореолi яких у вiршi «Mecum porto» постає мандрiвець Г.Сковорода, є ключовими в поетичнiй системi М.Фiлянського i втiлюють художню модель земного шляху мислячого iндивiдума.
За зразком Г. Сковороди суб’єкт лiрики поета також ототожнює себе з подорожнiм, який, не цураючись буденного, земного, вiдкидає суєтнiсть буденщини, iснування, позбавлене духовного начала, i прагне бодай наблизитися до тих обрiїв, де пролягає «горнiх путь».
У збiрцi «Цiлую землю» знаходить завершення iсторiософська концепцiя М. Фiлянського. Йдеться про цикл «В пилу сандалiв», поштовхом до створення якого стала участь поета-вченого в експедицiї на Пiвдень України, де розгорталося будiвництво Днiпрогесу. У композицiї циклу вдало застосовано випробуваний прийом подорожi, а суб’єкт постає у звичнiй для себе ролi мандрiвника, пiлiгрима земної краси. Уже на початку шляху «в пилу сандалiв», який розпочинається з Києва, звучить тривожний, дисгармонiйний акорд непоєднуваностi пишнот творiнь Растреллi з кайданами неволi, в яких стогне Україна, позбавлена свого слова, пiд тавром «чужих владик». Та Київ як серце України, втiлення величi її народу вистояв перед усiма випробуваннями долi («Тут - Вiзантiя, там - Растреллi…»):
Ти все зазнав.
Красою повний,
Ти не боїшся часу змiн;
І скiльки не зiйшло колiн -
Ти перемiг, як сфiнкс безмовний,
Добро, i зло, i смерть, i тлін».
У циклi постає динамiчний образ України: iз глибин iсторiї з’являються видiння з часiв далекої минувшини, коли в українському степу «iде за плугом / Чужинець – хитрий мамонiт» («Все ближче й ближче день i час…»), вiдбуваються нiчнi набiги всiляких наїзникiв («Нiч»), руйнiвникiв могил («Лиш я, та степ, та нiч нiма…»), здiйснюються таємнi магiчнi обряди, лунають пiснi, молитви, «якийсь предивний люд» виконує ритуальнi танцi («Зорить досвiтняя зоря…»). Охоплюючи думкою минуле й сучасне рiдного степу, поет iз тривогою зазирає в майбутнє: чи збережеться Україна, чи не стане оманою мрiя про її велике грядуще («Де я? В якiй я сторонi?»)?
О ви, далекi, неймовiрнi,
Велiнням часу непокiрнi,
Кому мiж вас я в серце кину
«В степу, в степу, на Українi…»
Це питання настiльки хвилює поета, що в iншому вiршi циклу вiн знову повторює його, посилюючи емоцiйну напругу вислову («Вечiр»):
Куди звернусь, кому скажу, кого я пiснею збуджу,
До кого крикну, в серце кину:
«В степу, в степу, на Українi…»
Помiтне мiсце у творчостi М. Фiлянського займає «легенда лiрична» «Бузовий кущ» (1918), що народилася як вiдповiдь на поклик Матерi-України «до гiр холодних» на чужинi:
«Чим обiзвусь йому взамiн?
Вiнок вiд рiдної дiброви
На оклик твiй – моя вiдмова»
Пов’язаний iз лiрикою двох перших збiрок М. Фiлянського, «Бузовий кущ» синтезує роздуми поета про людину i свiт, про її земне «подорiжжя» в просторi й часi. Образи рiчки, човна, лiсу, загадкового куща бузку на галявинi, оточенiй могутнiми дубами, виразно вказують на символiстський характер твору, змiст якого набуває фiлософського i навiть мiстичного звучання. Мандрiвка рiдними дiбровами, самотня подорож човном по Пслу набувають прикмет руху часу, життєплину, вражаюча краса землi навiює тугу, вiдчуття минущостi людського буття на тлi вiчностi. Вiрш сприймається як данина любовi до рiдного краю, як гiмн красi його природи та вдячностi за творчий дар, символiчно втiлений у видивi дивовижного куща, що втiлює iдею служiння «красi земнiй» у творчостi.
Нiжний, самозаглиблений лiрик iз тихим, елегiйним тембром поетичного голосу, М. Фiлянський увiйшов у свiт нацiонального письменства як поет-мислитель i спiвець невичерпних щедрот землi. Вiн мiцно врiс у культурний грунт української духовностi, органiчно ввiйшов у свiт раннього модернiзму як iстинно нацiональний поет, у символiзм якого природно вплiтаються струменi оновленого бароко, iмпресiонiзму, неоромантики. Утверджуючи прiоритет «серця», неповторнiсть iндивiдуального, iнтимно-особистiсного в духовнотворчому самовираженнi, М. Фiлянський поглиблював психологiчнi засади української лiрики, розширював сферу поетичного вислову. У своїй творчостi вiн своєрiдно поєднав давню фiлософсько-релiгiйну традицiю з новаторськими шуканнями у сферi синтезу мистецтв.
Суб’єкт лiрики поета, його духовний двiйник – фiлософ i мандрiвник – iде в життi власним, визначеним провидiнням шляхом, в’є свiй вiнок, саджає «яворiв високих ряд», любовно плекає свою ниву, сад, у пiснi пiдносить хвалу Творцевi, побожно цiлує землю, вбачаючи сенс власного земного «подорiжжя» в доброчинностi та духовнiй самореалiзацiї у творчостi. Вiдбиток вiчного, неземного, надсвiдомого в людському життi в поетичнiй системi М. Фiлянського – це любов, мистецтво, краса, якi набувають конкретного змiсту тiльки в дiяльному, повноцiнному виявi творчої активностi людини в духовному просторi своєї нацiї.
Поетична спадщина, від природи обдарованого лірика, ще недостатньо вивчена, тому для тих, хто прагне глибше вивчити життєвий і творчий шлях Миколи Філянського пропонуємо добірку літератури з фондів Херсонської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Олеся Гончара:
